Читати книгу - "Антологія української фантастики XIX—ХХ ст."

під солом’яною стріхою. Злодіїв теж не страхався, бо був і бідний, і лінивий, отаке собі ледащо, як кажуть у нас на Вкраїні. Узимку, коли не можна було пасти худоби, він анічогісінько не робив і здебільша вилежував на печі, а коли така лежба йому врешті набридала своєю одноманітністю, то брався поратися в господарці, але ніколи не докінчував розпочатого. Так, приміром, коли двері в хаті щоразу відчинялися і холод добирався йому аж на піч, узявся він їх направляти. Першого місяця тільки придивлявся з усіх боків та розмірковував, з чого б то почати, а другого місяця уже стругав дерев’яного кілочка, яким можна було підпирати двері. Якраз до весни й скінчив, а тоді вже так потепліло, що двері можна було й навстежень тримати.

Жінка Охрімова була придуркуватою. Хоч у вільні від панщини дні й наймалась вона поденно полоти, гребти, жати, в’язати, але їй давали менше, аніж иншим, і навіть не вважали за великий гріх не додати всього, що слід, а доплачували кпинами – а все через те, що патякала вона більш од усіх. Не дивина після цього, що Охрімові дітваки ходили босими по морозу, а сам Охрім із жінкою і дітьми харчувалися переважну частину року самим чорним хлібом з водою. В голодний рік иноді й цього бракувало, і тоді бідна сім’я споживала солону воду з половою.

Щоправда, на городі садилася капуста, але то для чужих свиней, що мали завше вільний доступ, через те у бідної Охрімихи ні з чого було зварити борщу. В селі не без добрих людей: давали чередникові і сала, і пшона, і сиру, однак він не любив відкладати на чорний день і все, що могло вистачити й на місяць, проїдали за два-три дні. Та не стільки проїдять, скільки порозкидають так, що у них усе коти й собаки розкрадуть.

Якось увечері – се було восени – Охрім гнав череду у село і спинився з нею на пагорбі, де було недавно скошено хліб. Худоба почала жадібно об’їдати рештки колосся на стерні. Охрім сів собі збоку і заграв на сопілці «Долю».

Він був майстром грати на сопілці, бо і робити їх умів, і славився ними на всі села, але грати на тих сопілках ніхто не вмів краще за нього самого. Грав переважно сумні пісні, котрі саме й пасували до його долі.

Неподалік від того місця, де сидів Охрім, був яр, а за ним височіла могила, що її пізніше названо Дитячою.

Охрім дедалі більше забувався у грі, а тим часом сонце заходило, а сутінки тихо спускались на землю. Тут він раптом пригадав, що уже час гнати худобу, зірвався на ноги й гукнув на корів. Дорога йшла повз могилу. Щойно він порівнявся з нею, як почув глухий удар. Зиркнув на вершок і побачив, що звідти виходить тонкий вогняний струмінь з блакитнуватим вилиском. Він витягався у повітрі, наче стріла, далі верхній кінець починав загинатися донизу, а нижній відділятися від землі, і піднімався він доти, доки не зробився верхнім. Тоді нижній почав тікати в землю і поволі потяг за собою весь струмінь. Охрім стояв як укопаний, чекаючи на невідомо що, але марно.

– Скарб! – сказав Охрім. – Скарб перегорає! Видно, мені на роду написано його здобути. Він сам тепер мені про себе вістку подав.

З тривогою і острахом квапився Охрім додому. Поки дійшов до села, страх поступився місцем надії, вже бачив себе власником багатства, якого вартости не міг собі навіть уявити, бо не вмів рахувати далі ста. Коли він роздав корів і прийшов до хати, у ньому вже загніздився инший острах – щоб ніхто не підглянув його скарбу і не скористувався ним поперед нього.

– Ну, жінко, – сказав Охрім, оповівши усе, що бачив, – тепер ми з тобою не будемо кланятися абикому за шматок огризка, не буду я мокнути на дощі за проклятою чередою. Може, в тій могилі грошей так багато, що ми і панам за себе заплатимо, і вольну випросимо. Перейдемо у вільне село, станемо жити-поживати, щодня їсти вареники, та сало, та мед, а ти ходитимеш уся розцяцькована… рукави на сорочці вишиті… на шиї коралі червоні, ще й очіпок тобі куплю славний, весь золотий! Га, жінко?!

Охрімиха віддавалася солодким маревам про шати незгірше провінційної панії, коли її чекає мандрівка до Петербургу. Та небавом уява Охрімихи дійшла до межі, за якою пам’ять відмовляла в матеріалі, а у винахідливості відмовляла природа. Обоє вирішили негайно піти й викопати скарб, доки їх инші не випередили.

– Ходімо вже! – вигукнула жінка.

– Е, кат його матері! У нас тільки одна лопата, та й вона тупенька. Не скоро такою докопаєшся, а скарби кладуться глибоко. Катай-но, жінко, чимдуж до сусідів, поки вони спати не лягли та й позич лопати. Скажи, що, мовляв, грядки копатимеш зранку.

Жінка побігла до сусідки. А та, тільки-но почула, що Охрімисі спотребилася лопата, так і пирснула сміхом:

– Либонь, твій чередник вистежив скарб у могилі. А тепер ви збираєтесь цеї ночі добути його.

Все це збило з пантелику Охрімиху. Вона розгубилась.

Як? Щойно тільки удвох обговорили, а вже всі знають? Оце лишенько! Вона божилась, запевняла всіма святими, прирікала на сухоти свої руки, ноги на злам, а дітей на погибель, якщо чоловік її щось подібне бачив. Сусідка, маючи її за трохи дурнувату, навіть не запідозрила, що потрапила в саму правду, і ну ж бо далі під’юджувати для сміху:

– Еге, бреши більше! Та се ж твій чоловік сьогодні побачив вогненного змія над могилою і тепер хоче з тобою добути скарб!

– Та щоб йому язик всохся! – скипіла Охрімиха. – Це все він, дурень, вам набрехав! Не вірте йому. Це йому щось привиділося, а там же ніякого скарбу нема, от присяй-бо, що не брешу. Оце дурень! Ще не стиг побачити, а вже розпатякав! То це він до вас заходив? А чого ж мені нічого не сказав?!

Кулина (так звали господиню) й цього разу нічого не запідозрила, бо звикла дивитися на сусідку з насміхом. Всі її так віддавна мали за лінюшку, що було дуже дивним чути від неї прохання позичити лопату. Кулина одначе дала сусідці лопату, примовляючи:

– Ну, копайте, копайте, та не забудьте й зі мною поділитися, коли знайдете.

Прибігла Охрімиха додому та й взялася сварити чоловіка за те, що він бігає до сусідки й усе розказує. В її серце закралися ревнощі і, не владаючи собою, замахнулася вона вже лопатою. Охрім і собі